20 лютого

20 лютого в українському календарі історії – День вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Саме в ці дні, дев’ять років тому, під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану. Наступного дня, 21 лютого 2014 року, офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулося прощання із загиблими, яких в жалобних промовах назвали «Небесною сотнею», а під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня «Плине кача…», яка стала українським народним реквіємом.

Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 20 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 78 осіб, після 20 лютого – ще 20. Окрім українців, жертвами режиму стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні.

Для учнів училища заплановано проведення виховних годин на теми «Гідність як цінність людини», «Україна – країна гідності та свободи», «Подвиг на Майдані». У навчальних групах проводиться перегляд фільму про події 2014 року «Зима у вогні. Боротьба України за свободу».

У бібліотеці училища організовано тематичну виставку матеріалів, приурочену 9-й річниці подвигу полеглих учасників Революції гідності.

«Алея Небесної Сотні»
Наталія Кияк, 06.07.2016р.
 
Спускаюсь вниз по Інститутській і серце болісно щемить,
Нагадує про дні криваві кожна хвилина, кожна мить.
Чиїсь батьки, чиїсь сини життя так запросто віддали,
Що не повернуться живими, не думали і не гадали.
А куля снайперська летіла у облюбовану мішень,
Вона нікого не жаліла у той, такий звичайний день.

Спускаюсь вниз по Інститутській і серце знову біль стискає,
Бо з фотографій чиїсь очі, немовби кажуть «Помираю…»
Там тихо свічки догорають, там стільки квітів біля Вас,
Вони, неначе промовляють «Нам соромно. Пробачте нас.
Ви лежите в сирій землі, а не змінилося нічого,
І далі плачуть матері, і люди гинуть… Заради чого?»

Спускаюсь вниз по Інститутській і серце болісно щемить,
Чому і досі в Україні на сході ще війна гримить?